Князь Мишкін любив Бога, котрого своїм внутрішнім поглядом умів розглянути крізь душі і Аглаї, і Настасії.
Свою кохання до Настасії Пилипівні князь Мишкін визначає як «кохання-жалість». Він зізнається Рогожину: «Я ж тобі вже й раніше пояснив, що я її не коханням люблю, а жалістю.
Однак сенс трагедії – у катарсисі через зображення жахливої події. Не в тому річ, що Мишкін не зміг врятувати Настасью Пилипівну. Сенс фіналу у тому, що своєю трагічною долею Мишкін (і Настасья Пилипівна) повинен потрясти уяву читача та врятувати не когось із героїв роману, а самого читача.