Наприкінці поеми трапилося таке: Мцирі знову потрапляє в монастир. Він не добирається до своєї батьківщини, тому що збивається в дорозі і занедужує. Ченці знаходять хворого Мцирі і приносять його в монастир. У монастирі Мцирі лежить при смерті.
Вони ніби лягали на плечі головного героя, тиснули на нього, штовхали його в неволю, у в'язницю. Та й сам Мцирі чудово розумів, що робити йому більше нема чого. Також він розумів, що і жити так само, як раніше, вже не може. Тому він і зважився на відважний крок – накласти на себе руки і зі своїм життям.
Для Мцирі стіни монастиря є краєм світу, його кордоном. Оскільки герой змушений проводити в монастирі більшу частину життя, для нього монастир – весь світ. Він не бачить життя, що вирує навколо, не бачить яскравої природи, і не може відчути свободу.